Володимир Сіренко

Показуха

Зверху блиснула вказівка — хочеш чи не хочеш,
доведеться у цеху мати хор жіночий.
І начальник погукав активіста Гната.
«Треба, друже мій, на співи маси піднімати.
То ж біжи в усі бригади і на всі дільниці,
подивись, чи є у нас здібні молодиці».
Гнат побіг, та повернувся невеселий скоро.
«Тільки шестеро схотіли виступати в хорі.
Інші дивляться на мене, як на чорта, косо.
Кажуть, здібностей немає, змалку безголосі».
Тут начальник підлетів, наче сів на швайку.
«Голос є у всіх, затям! Не розказуй байку.
Всі, як вип’ють, то співають, аж земля трясеться.
Післязавтра огляд вже. Червоніть прийдеться.
Ще, дивись, чортів дадуть. А кому ж охота?
Йди і кожній натякни про розряд, роботу...
Після цього, запевняю, жодна не забрика».
Хор створили того ж дня — масовий, великий.
Тридцять в ньому робітниць, сорок інженерів.
Він на сцені як з’явивсь, ахнули в партері.
Тільки ладу не було, як почав співати:
потягли одні у Крим, інші — у Карпати.
Спів такий, що хоч тікай, затуливши вуха.
Та начальник сяє весь і уважно слуха.
«А казали, — кинув Гнату, — голосів немає.
Якщо треба, то у мене мертвий заспіває,
і не тільки заспіває — гопака ушкваре...»
Огляд скінчився, над цехом розійшлися хмари.
І нікому невтямки, що це не культура,
а звичайна показуха і брудна халтура.
Джерело:
Тіні кімнати сміху: гуморески, іронічна поезія. — Дніпропетровськ : Промінь, 1989. — 286 с.