Микола Шапошник

Мчить автобус

Мчить автобус пасажирський,
Людом вщент набитий.
Пасажири непривітні,
Злющі та сердиті.
Дівка зліва завищала
На усеньку глотку:
— Зніміть, дядьку, окуляри,
Порвете ж колготки!
Справа жіночка вродлива,
Вагою з три пуди:
— Зніміть руки в мене з грудей!
Майте совість, люди!
Кому кажу, зніміть швидко!
Я порядна, знайте!
Та не ви! Це той, прищавий.
Ви якраз тримайте!
На передньому ослоні
Юнак статний всівся.
— Звільніть місце! Там з малими. —
Водій враз насівся.
Юнак вдав, що він не чує.
Шофер різко знову:
— Там місця, хто із малими!
Зрозуміло мову?
— Зрозуміло! — смикнувсь хлопець,
Як гепнув хто в спину.
— То що ж мені, щоб тут сісти,
Врізать половину?
Статну дамочку так тісно
До попа прижали,
Що нещасна лише «ого»
Ледве простогнала.
Святий отець докірливо
Подививсь на даму:
— Це не «ого». Це ключ в мене
Від божого храму.
Молоде дівча вчепилось
За свою подругу:
— Пустіть, дядьку, мою ногу
Чи беріть і другу.
Голос ззаду:
— Рятуй, Боже!
Й ти, святий Семене!
Чоловіче, ви навіщо
Уляглись на мене?!
Чом сопете мені в вухо,
Як те одоробло?
— Вибачайте, але ж я вам
Нічого не роблю.
— Не робите? То тим більше
Нащо ви вляглися?
Від вас в мене де не треба
Спазми почалися.
Отак щодня. Спозаранку
До пізнього неба
Автобусом їдуть люди.
Мусять. Бо всім треба!
І в тісняві оцій клятій
Доходить до того,
Що жінки дітей приводять
Й не знають від кого!
Джерело:
Шапошник М. Д. Усмішки козака Мамая / Післямова авт. — К.: Преса України, 1997. — 32 с.