Полікарп Шабатин

Федоря

Вітер з моря, вітер з моря.
Хвиля берег підмива!
Ой, немає більше горя,
Як твоя жона Федоря,
Що ревнива, мов сова!
Чи ти винен, чи не винен,
А як в неї лють і злість,
То послухатись повинен
Бо, мов ягідку малини,
Тут вона тебе і з’їсть!
Поздоровкавсь муж, поглянув
На дівчину молоду.
А вона за поли тягне,
Мов трава від сонця, в’яне:
— Я з тобою розведусь!
Звідкіля ти кралю знаєш?
Хто вона, скажи скоріш?
Може, ти її кохаєш?
Полюбовницею маєш?
Я тебе не хочу більш!
— То ж дитина ще, школярка,
Не гнівися задарма.
Її мати в нас друкарка,
Ходить часто з нею парком,
То ж — сусідова кума!
— А що з того, що сусіда?
А друкарці скільки літ? — 
І кляне аж до обіду,
Вже тобі не милий світ!
А якщо ти на заставі,
В тебе клопіт день при дні?
Бережеш кордон держави!
І з людьми ти маєш справи
І забув про вихідні.
Після хатнього буяння
Як ти службі віддасись?
Там покинеш хвилювання
Чи гарикатимеш зрання
І почуєш: «Він збісивсь!»
Щоб жилось на світі любо,
В серці був любові жар,
Не вживайте слово грубе,
Почуття веде до згуби!
Стриманість — природи дар!
Мікроклімат де озонний
На роботі, у сім’ї,
Там для щастя рівні гони,
Там не каркають ворони,
Там співають солов’ї!
Джерело:
Шабатин П. Байкарня: Вірші. — К.: Дніпро, 2003. — 192 с.