Про Івана-дурника
та його сестричку Оленку

Казочка для дорослих

Ув одній казочці, як і годиться,
жили-поживали брат і сестриця.
Іванко й Оленка було їх звати...

От вийшли раз вони погуляти
та й попали до лиходія —
просто в чарство Зеленого Змія...

Вийшли там на один горбочок,
аж бачать — стоїть собі теремочок.
А в нім — чарівник,
а він — з бочкотари,
гей, наливає неповнії чари!..
І пропорція — неодмінна:
півчари — пиво,
півчари — піна...

Глянув Іванко та й став проситься:
— Сестричко,
дозволь того зілля напиться.

Оленка ж каже:
— Ні, не дозволю!
Бо як його ти нап’єшся вволю,
то, любий братику, і не зчуєшся,
як зіллям-весіллям отим
зачаруєшся:
як разів кілька в чару заглянеш,
то зачарованим баранцем станеш...

От вийшли на інший вони горбочок.
Дивляться — другий стоїть теремочок.
А в нім — чарівниця.
Теж — діло знає:
зілля-весілля в склянки наливає —
«біоміцин» чи оте «чорнило».
І люд чарується любо-мило...

Зрадів Іванко:
— Ех, вип’ю склянку!..
Оленка ж просить:
— Не пий, Іванку,
бо як у чару оту заглянеш,
то зачаруєшся — осликом станеш.
Запам’ятаєш до нових віників...

Аж тут
пре гурт солов’їв-розпійників...
Свищуть, співають усі гурбою,
кличуть Іванка та й із собою...

Зірвавсь Іванко, Оленку кинув
і, наче сокіл ясний,
полинув
через долинку, через горбочок —
просто
в розпійницький теремочок…

Оленка ручки білі ламає,
плаче-ридає та й примовляє:
— Ой, не зараджу горю-біді я —
в неволі Иванко у Зелен-Змія.
Вже ж він чарується третю годину...
Ой зачарується ж та й на скотину...

З жалю аж сонце зайшло за хмару…
Іванко ж — смокче за чарою чару.
Зачарував він свою утробу
і геть утратив людську подобу
(видать, не дуже й дорожив нею) —
з теремка вийшов — свиня свинею!

Хрюкать почав після того напою:
Василису Прекрасну назвав Ягою,
Івана-царевича — Кощієм Безсмертним…
Словом,
таке з нього стало перти,
таке Іванко став витворяти,
що ні в казці сказати,
ні пером описати.

А Йван-царевич
у ту ж хвилину
на богатирську гукнув дружину
(вона народною в нас зоветься)
і, як у казці ото ведеться,
без запізнення — точно й скоро
на чолі з дядечком Чорномором
там з’явились о тій порі
тридцять три славних богатирі.

Взяли Іванка під білі ручки.
— Кінчай, — сказали, — ці свинські штучки!
Та й відпровадили, куди треба,
де видно в граточку клаптик неба.
Та ще й сказали:
— Тепер синочку,
посидь і в цьому ще теремочку...
За те, що хрюкав, паче паця,
ще й одпрацюеш діб із п’ятнадцять...

Кляне Оленка зілля превраже.
А Чорномор ій розважно каже:
— То неприємно, що там казати,
що став свинею твій любий братик.
Але не варто так побиваться:
зробила ж
з мавпи людину
праця,
то може статись,
в добру годину,
що й із свиноти зробить людину!