Анатолій Косматенко

Скандал у савані

    У заповіднику-савані,
    Де всякий звір і птах
    Жив, як у часи прадавні,
Щось появилось. Здоровенне — страх!
Звідкіль і що, які на силу дані —
Не знав ніхто. Дрібнота бачить: діло швах,
І — хто куди: по вибалках та по ярах...
    А в кого зуб і пазур справні,
    На чати стали по стежках.
Обстали і сидять. Нікому не охота
    Зустріти першому грозу.
    Аж обізвавсь Удав з болота:
     «Я все розвідаю, я підповзу».
Верта: «Е, друзі, щось не нашої породи.
    Минулись, мабуть, тихі дні.
    Стоїть, скажу вам, твердо, гордо!
    На тебе, Леве, схоже... Але — ні:
        Утричі більша морда,
    І пузо, як здалось мені,
    Побільше, ніж у Бегемота...»
    Лев був не рад тій новині.
    Та, як із дужими в біді буває,
    У менших співчуття шукає:
     «Що ж, Тигре, виручай!..
Добудь м’ясива шмат добрячий
І понеси. Хабарик дай.
Тим часом, знехотя б неначе,
Хто він, звідкіль — гарненько розпитай».
Верта і Тигр: «Ну й дивина ж, одначе:
На хабара й не глянув, не бере — і край.
А жінці б віднести — так де його печера?»
    Похнюпивсь Лев. І до Пантери:
«Послухай, любко! В тебе сотні чар:
Вигиниста, порска, повабливі манери,
В очах жадоба й похітливий жар...
Піди й скажи, що ти мій секретар.
Хвостом вильни, застав потупцюватися круг себе,
Як треба — й поцілуй, полоскочи де треба,
    Піди на все заради нас...»
Пішла Пантера. Повернувшись, все зітхала.
Нарешті каже: «В любощах він пас!..
    Такого я в житті не зустрічала.
    Я всю себе, повірте, видавала,
    Таке, скажу, демонструвала,
Що... Тьху! Хоч би поглянув раз!..»
Лев геть розкис. «Прощайте, — мовив, — діти»,
Пошкандибав на пагорб сам не свій.
Як підійшов, як глянув — світе, милий світе!
    Куди з таким змагатись?!. І не смій!
        І тут наш Лев як стій
Став гнутись, вигинатися незгірш Пантери.
    А той — мовчок. Та враз як зашипить!
    Пісок і пил як полетить!..
Лев геп на землю — і душа у вищі сфери...
Отямивсь. Чує: Мишка збоку пискотить:
«Ох, каюся!.. Хтось затулив ізверху нірку,
    А я і той... прогризла дірку...
    А, бач, як вийшло... Що ж тепер?»
Лев звівся. Глянув і всміхнувся гірко:
Лежала шкура, а страшидло хтось ізжер...

    Де ж Леву бідному було подумать,
    Що ворог той був не живий,
            А надувний,
        Причім — із гуми,
    Що то зоологи, учений люд,
    Проводили свій дослід тут?