Наказ

Бувальщина

В квітневу сонцесяйну днину,
Якраз перед святками,
В село, що звалося Ліщина,
Я віз нову програму.

Байки, оповідання, вірші —
Смішні, веселі речі.
І значилось в моїй афіші:
«Літературний вечір».

Завклубом Вася — хлопець жвавий —
Вручну відкрив завісу,
І, поклонившись величаво,
Подався за куліси.

Було на сцені жарко-жарко.
А в залі тихо-тихо...
Я прочитав чотири жарти,
Але... це що за лихо?!

На жарти зал не реагує:
Ні оплесків, ні «браво»;
Мене немов ніхто й не чує —
Сидять і — ловлять гави...

Уже десятий піт проймає —
Читаю більш години.
Та де там! Успіху немає!
Лиш пхикає дитина.

Та ось кінець... Кричу до Васі
Розгублено і строго:
— Я за п’ятнадцять літ ні разу
Не зустрічав такого.

Щоб тиша панувала в залі...
Скажіть, це що за чудо?
Чому сьогодні всі мовчали?
Чом не сміялись люди?!

— Пробачте! — Вася руку тисне. —
Не нарікайте, любий!
Я наказав: хто тільки писне —
То виведу... із клубу!