Соловей у приймах

Поету, мрійнику, що народивсь в гаю,
Натхненному співцеві Солов’ю
Любов до Курочки з сусіднього села,
Немов гадюка, в серце заповзла.
В гарячім серці, почуттями повнім,
Цвітуть ясні, привабливі світи,
А Курочка, у захваті любовнім,
Зове в курник у прийми перейти.
«Не раджу! — каже Шпак. — Перебори!
Зови її сюди на ніжні явори!
Не варто навіть для любові
Мінять життя у радісній діброві,
Де в сяйві місячнім тріпочуть дерева,
Де кожна травонька і пахне, і співа.
    Ти жити взаперті не звик,
    Як будеш там співати та літати?»
    Та Соловей мов глузд утратив:
     «В курник!
                    В курник!
                                 В курник!»
І в першу ніч, неначе на просторі,
Співець дзвенів про сонце і про зорі,
Про радощі життя і мрії молодії;
На другу ніч, в задусі, в темноті,
    Пісні були уже не ті:
Де дівсь запал, де дзвінкість, де надії?
    На третю ніч, на диво,
    Чудові трелі забував,
    Щось заїкався трепотливо
    І раптом, писнувши, з держини впав.
    А Курочка й журитися не хоче,
    Дженьжуриться, сокоче:

    — Я думала: талант він невмирущий
    І вічний радості співець,
    А він... мов нетямущий
    Сіренький горобець!

    . . . . . . . . . . . . . .

Ожив би Соловей — ніколи на віку
Він щастя не шукав би в курнику!