Повитиця і гарбузиння

    Лисніючи на сонці, Повитиця
Бундючно мовила: — Подумаєш, яке!
    І не жалке, і не гірке,
    А чваниться! Велика птиця!
Хоч родиш ти великі гарбузи,
Але життя твоє — рілля, низи.
Не здатне вилізти, мов хміль, на тичку,
Вже не кажу, щоб на струнку вербичку...
Ось я: до сонця рвусь, на ясен світ,
Щоб з висоти, з небесного простору
    Прославити і ліс, і гору,
    Співать землі привіт!
Спочатку на овес чи льон підскочу,
На соняшник тихенько перескочу,
    А там деревце обхвачу,
    А там, як схочу,
    І в небо полечу...
— Скачи, та стережись, бо зломиш ногу!—
Почула відповідь на ту хвастливу мову. —
    Шукаєш по верхах не честь високу —
    Нассатися чужого хочеш соку!