Омелькові біда — поглузувала доля:
В далеке місто йшов і раптом серед поля
Правець за ногу взяв. Ледь-ледь живий,
Він журавлем підбитим скаче...
Аж возом гуркотить сусіда-їздовий.
Кричить Омель кривий:
— Рятуй! — кривавими сльозами плаче. —
Сусідоньку, не можу йти.
— Мостися на м’яке! Сідай на передкові!
Кому ж і помогти,
Коли не землякові?! —
Омелько рад. На возі зручно вклавсь...
Та знов біда: віз обламавсь.
Омельку що? До міста вже близенько,
Правець минувсь. Не поклонивсь низенько,
Метнувсь до міста йти.
— Стій! — їздовий гука. — Куди ж це ти?
Не допусти добру громадському пропасти!
Піддай плечем! Дай колесо накласти!
— Підстав тобі плече — заниє спина.
Адже добро найкраще в нас — людина?!
Під’їхать на м’якім — ласішого нема.
А потім ворогом, невдячний, дише.
Мораль тобі високу пише.
Піддать плечем — і не проси дарма!
1966
