Омелькові біда — поглузувала доля: В далеке місто йшов і раптом серед поля Правець за ногу взяв. Ледь-ледь живий, Він журавлем підбитим скаче... Аж возом гуркотить сусіда-їздовий. Кричить Омель кривий: — Рятуй! — кривавими сльозами плаче. — Сусідоньку, не можу йти. — Мостися на м’яке! Сідай на передкові! Кому ж і помогти, Коли не землякові?! — Омелько рад. На возі зручно вклавсь... Та знов біда: віз обламавсь. Омельку що? До міста вже близенько, Правець минувсь. Не поклонивсь низенько, Метнувсь до міста йти. — Стій! — їздовий гука. — Куди ж це ти? Не допусти добру громадському пропасти! Піддай плечем! Дай колесо накласти! — Підстав тобі плече — заниє спина. Адже добро найкраще в нас — людина?! Під’їхать на м’якім — ласішого нема. А потім ворогом, невдячний, дише. Мораль тобі високу пише. Піддать плечем — і не проси дарма!1966