Микита Годованець

Пес Сірко

Андрій Стерня
Приніс від кума цуценя.

Зробився пес Сірко такий
    Страшний, кудлатий
    Та сторожкий,
    Завзятий!
    Слугує, не втиха...
    Аж ось війна лиха.
Прорвались вороги страшні ордою,
Палили, нищили безжальною рукою,
    Що потрапляло на шляхах:
    Старе — старе, маля — маля...
    Пожежі дим заслав поля.
    Стогнала-плакала земля.
Піднявсь Андрій. Гаряче серце в ліс
    Поніс,
    Щоб стать до бою
І заступити ворогам шляхи собою.
    А на добу четверту-п’яту
    Вже ворог вліз у хату.
    Сірко на службу став:
    Дбайливо скавучить,
    Заводить та гарчить,
    Аж у вухах лящить;

Сірко на хвильку не приляже.
    — Нема
    У тебе сорома! —
Сірку стара сусідка каже. —
Андрію зрадивши, ти ворогові служиш?
Та це ж ганьба, а ти й не тужиш? —
    Сірко, сховавши очі злючі,
    Уклавсь на гною кучі:
         «Зате хлебчу
        Помиї досхочу
І ніг, як ти, не волочу...»
— Що-що? — схопилася за дрюка. —
    Ах ти, падлюка!
    Себе продавши чужині,
    Ти радиш те робить мені?
        Ні!
Хай буду сто раз гірше жити,
А не піду я ворогу служити!

       . . . . . . . . . . . . . .
        Святі слова!
    Хай кожен в серці їх хова
    І пам’ятає відповідь гарячу
        На філософію собачу!
Джерело:
Микита Годованець. Осел на хаті. Байки – Бібліотека «Перця», №36. – К.: «Радянська Україна», 1958