Похвала

Між себе звірі обирали ватажка.
У них проблема це важка!
І так її потрібно розв’язати,
Щоб ліктів потім не кусати.
Та ось скінчилися дебати,
І одностайно вирішили звірі:
«Посаду ватажка Бобру довірим.
Колективіст — про інших дбає,
З плеча ніколи не рубає,
Надійний, скромний, працьовитий,
Ще й будівельник знаменитий.
                                Від Бобра
Ми можем ждати лиш добра...»
Керує звірами Бобер і рік, і два
        І чує день при дні:
— Ну й мудра голова!
Прекрасно ти ведеш громадське діло:
І кози ситі, і капуста ціла!
І врешті-решт Бобер до думки звик:
    Він — незамінний керівник.
    Йому перечить — боже борони,
Він — голова, всі інші — барани.
...Все гірше йдуть у звірів справи,
А він вважа себе в зеніті слави,
Не жде вже — вимагає похвали.
Аж ось наступні вибори прийшли,
Бобер на звірів погляда згори.
«Хвала Бобру!» — вони гукнули хором,
Підкинули його чотири рази вгору,
А підхопили — три.

У чім такого фінішу причина?
Бобра до нього привела
Ота, на перший погляд, безневинна
    Надмірна похвала.