Володимир Дугар

Байки

Камінь і Поліно

Раз на узліссі камінь віковий,
Що пережив епохи всі нетлінно,
Знічев’я поглядав, як у вогонь
Зібрався дядько кинути Поліно.
— Я долі цій позаздрити не смію:
У полум’ї, неначе жертва, ти
Згориш — і вітер попіл твій розвіє.
Скажи мені. Невже у цьому суть
Життя твого? Наскільки розумію,
Не сонце ти. Хоч день і ніч гори,
Але усіх однак не обігрієш. —
І мовило Поліно у одвіт:
— Мені слова твої чужі, пророче:
Служило я Людині увесь вік.
І в дні останні послужити хочу.
Нехай згорю і прахом упаду
Після вогню перед лицем епохи,
Та краще раз комусь віддать тепло,
Аніж століття обростати мохом.
Джерело:
Вусаті діти: байки, гуморески, усмішки, жарти, епіграми літературні пародії, сатиричні рядки. — Харків : Прапор, 1974. — 207 с.