Раз на узліссі камінь віковий, Що пережив епохи всі нетлінно, Знічев’я поглядав, як у вогонь Зібрався дядько кинути Поліно. — Я долі цій позаздрити не смію: У полум’ї, неначе жертва, ти Згориш — і вітер попіл твій розвіє. Скажи мені. Невже у цьому суть Життя твого? Наскільки розумію, Не сонце ти. Хоч день і ніч гори, Але усіх однак не обігрієш. — І мовило Поліно у одвіт: — Мені слова твої чужі, пророче: Служило я Людині увесь вік. І в дні останні послужити хочу. Нехай згорю і прахом упаду Після вогню перед лицем епохи, Та краще раз комусь віддать тепло, Аніж століття обростати мохом.
